«Сейф» у зоні вічного відчуження

Соботович
Емлен Володимирович

Плачевне фінансове становище нашої країни поставило під зрив немало програм — економічних, медичних, соціальних. Однак є програми, зволікання з реалізацією яких загрожує не тільки сьогоденню, але й майбутньому України. Йдеться про широкомасштабний проект з переробки, утилізації та поховання радіоактивних відходів. Жодна інша держава не має таких болючих «радіоактивних» проблем. Хоча й прийнято ряд державних актів, зокрема Закон України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку», Закон України «Про поводження з радіоактивними відходами», стан справ у цій сфері в Україні є, без перебільшення, критичним — переконаний академік НАН України Емлен СОБОТОВИЧ. На його думку, виведення Чорнобильської АЕС з експлуатації ситуацію навіть загострить: що будемо робити з радіоактивними відходами?

— Емлене Володимировичу, сьогодні дехто висловлює побоювання, що у зв’язку із закриттям ЧАЕС зона відчуження залишиться кладовищем радіоактивних відходів.

— А я, наприклад, цього домагаюсь. Принаймні, буде використовуватись по-господарськи: для традиційної людської діяльності вона закрита на сотні й сотні років.

Будемо реалістами: чорнобильська зона відчуження разом із зоною безумовного (обов’язкового) відселення займає територію понад 4000 км2. Майже чверть її назавжди залишиться забрудненою. Потрібно, принаймні, 240 тисяч років (або десять періодів напіврозпаду плутонію), щоб ця територія лише умовно позбавилась радіоактивності. Ці землі треба залишити для наукових досліджень (людство повинне вчитися на своєму гіркому досвіді), або використовувати їх з вигодою, не завдаючи шкоди ані нинішньому, ані майбутнім поколінням.

— Радіоактивні відходи у зоні практично не ізольовані: усі сховища тут — приповерхневі або поверхневі. Чи не загрожує це екологічною бідою, яку потім буде важко, а то й неможливо подолати? Тим більше що природа періодично подає сигнали «SOS»: минулого року внаслідок повені на Прип’яті близько 100 траншей з радіоактивними відходами були залиті водою.

— Радіонукліди мігрують — грунтовими водами з об’єкта «Укриття», з техногенного шару на прилеглій території, з «могильників» радіоактивних відходів, значна частина яких знаходиться саме в горизонті грунтових вод. Конструкції сховищ «Підлісний» і «ІІІ черга ЧАЕС» не відповідають вимогам зберігання радіоактивних відходів.

Але загрожують нам не тільки радіоактивні відходи чорнобильського походження, а й так звані «звичайні»: ядерної енергетики, об’єктів Міністерства оборони, промислових підприємств, медичних і наукових закладів. Хоча вони й зберігаються у спе-ціальних сховищах, але це, як мовиться, до першого грому. До того ж сховища радіоактивних відходів на територіях українських атомних станцій заповнюються швидкими темпами. І на більшості з них ситуація вже або критична, або наближається до такого стану.

— Зрозуміло навіть нефахівцю: відкладати на далеке «потім» заходи по усуненню радіоекологічної загрози буде собі (тобто українській нації) дорожче. Чи прораховуються варіанти «зведення докупи» радіоактивного сміття?

— Такі заходи конче потрібні. Особливо це стосується високоактивних та довгоіснуючих середньоактивних радіоактивних відходів. Проблему могло б зняти спорудження Центрального (національного) геологічного сховища (ЦГС), що, зрештою, й передбачає Комплексна (державна) програма поводження з радіоактивними відходами на період до 2005 року. Щоправда, остаточного терміну його введення в експлуатацію не визначено. Але в ряду першочергових — розробка програми захоронення радіоактивних відходів у глибокозалягаючі геологічні формації; розробка концепції створення Центрального геологічного сховища; визначення геологічних критеріїв і методичних рекомендацій для вибору місця його спорудження.

Виконання цих заходів планувалося на 1999—2000 роки. Поки що до жодного руки не дійшли: бракує фінансування.

— Протягом останніх десяти років у наукових колах України обговорюються проблеми вибору місця для будівництва такого сховища. Причому, висловлюються різні варіанти: розмістити його в геологічних формаціях — у гранітах, зокрема, в зоні безумовного відселення, в уранових або залізорудних шахтах, у глинах Прикарпаття, навіть в артемівських соляних виробках.

— Будівництва потужного і надійного геологічного сховища для радіоактивних відходів, як би ми не відхрещувались від цього, нам не уникнути. На мою думку, його варто розмістити саме тут, у непридатній для життя «плутонієвій» зоні (площею близько 900 км2). З економічної і соціальної точки зору — це найкраще місце для спорудження та експлуатації центрального геологічного сховища. По- перше, тут зосереджено основні обсяги радіоактивних відходів, по-друге, є розвинена інфраструктура. До того ж, для переважної більшості персоналу ЧАЕС (а це 6000 осіб) після її закриття значною мірою «знімуться» соціально-економічні проблеми. А їх досвід знадобиться і під час будівництва сховища, і під час його експлуатації.

Тут доцільно зосередити інфраструктуру з переробки, зберігання та поховання всіх радіоактивних відходів — як довго-існуючих, так і коротко-існуючих (строк «життя» короткоіснуючих не такий уже й короткий — 250—300 років). Власне, створення такої інфраструктури тут вже практично розпочато спорудженням «Вектора» — комплексу виробництв з переробки, зберігання і поховання низько- та середньоактивних радіоактивних відходів. На жаль, будівництво першої черги «Вектора» ведеться вкрай повільними темпами, не кажучи вже про «летаргічний» стан зі спорудженням центрального геологічного сховища.

— Певно, ніхто з учених не міг би взяти на себе сміливість твердити, що місце розташування ЧАЕС — ідеальне для спорудження геологічного сховища. Свого часу проти будівництва тут атомної станції виступали вчені Академії наук України. Тоді їх застереження були відкинуті домінуючими аргументами московських учених-ядерників, зокрема, «провідника» ядерної енергетики академіка А.Александрова.

— Справді, розміщення ЧАЕС вдалим не назвеш: вона знаходиться на схилі так званого Українського щита, що через систему тектонічних розломів переходить у Дніпровсько-Донецьку западину. Саме тому неодноразово висловлювались (переважно нефахівцями з даної проблеми) заперечення проти спорудження тут ЦГС. Але ж не тільки в Україні, а й, без перебільшення, на всій Землі немає ідеального місця для геологічного сховища. Немає такої території, яку б протягом усієї її геологічної історії обійшли стороною тектонічні процеси. Наголошую: теоретично можливі різні катак- лізми будь-де. Але значних природних катастроф у районі ЧАЕС не було щонайменше мільярд років. Тому вірогідність того, що певний блок почне раптом опускатися, підніматися або руйнуватися, мізерна. Геологічному сховищу-«сейфу» із довгоіснуючими високо- і середньоактивними радіоактивними відходами, розташованому на глибині 800—1000 метрів, не загрожуватимуть ніякі аномалії, що відбуватимуться на поверхні землі чи в межах осадового чохла. Скажу, що вчені «за» будівництво сховища в зоні ЧАЕС, чиновники — «проти».

— МАГАТЕ висуває досить жорсткі вимоги до умов зберігання довгоіснуючих радіонуклідів: вони потребують занурення у геологічні формації на безпечні, досить великі глибини...

— ...де зберігатимуться сотні тисяч років, доки не розпадуться. Звісно, закладати у глибокозалягаючі геологічні формації треба лише ті радіоактивні відходи, в яких концентрації довгоіснуючих радіонуклідів перевищують певні порогові значення. Такі «пороги» в Україні ще не визначені. Немає і національної класифікації радіоактивних відходів, яка б визначала умови їх довготривалого зберігання і поховання.

В Україні не менше півмільйона тонн радіоактивних відходів, які потрібно закласти у глибокозалягаючі геологічні формації. Це в основному радіоактивні відходи об’єкта «Укриття» і техногенного шару на прилеглій території. До речі, не ми єдині маємо вирішувати цю проблему: національні програми 14 країн світу з розвиненою ядерною енергетикою передбачають спорудження геологічних сховищ у найближчі 10—15 років.

— Скільки часу займе вибір та обгрунтування місця для будівництва такого геологічного сховища?

— Не менше шести років. За правилами МАГАТЕ, потрібно оцінити щонайменше три майданчики: провести розвідувальні роботи, буріння, суто геологічні дослідження. Ми повинні переконатися, що породи, в яких планується розмістити сховище, непроникні, монолітні. Стільки ж років діятиме підземна випробувальна лабораторія: треба визначити «поведінку» породи.

Виконання комплексу робіт — від першої бурової свердловини до затвердження місця для центрального геологічного сховища — займе щонайменше 15 років. Додайте ще 10—15 років для його спорудження і введення в експлуатацію.

Але спочатку треба пробурити три-чотири структурно-параметричні свердловини глибиною до 1000 метрів. Це дозволить вивчити глибинну геологічну будову і з’ясувати придатність глибокозалягаючих геологічних формацій для створення такого потужного сховища. Коротше кажучи, треба переконатися в надійності природного бар’єра.

Комплексні еколого-геологічні роботи з вибору місця спорудження ЦГС потребують об’єднання зусиль організацій і закладів різних міністерств та відомств — МНС, НАН України, Мінекоресурсів, Мінатоменерго. Потрібне цільове фінансування цих робіт, зокрема їх першого етапу — дос-лідження глибинної геологічної будови району ЧАЕС.

— Як стверджують спеціалісти, чорнобильська катастрофа породила таку кількість радіоактивних відходів, що за цим показником Україна ввійшла до першої десятки країн світу (а за вкладом ядерної енергії до сумарного виробництва електроенергії ми займаємо третє місце у світі). А на якому ми місці за ступенем вирішення проблем зберігання і поховання радіоактивних відходів?

— На жаль, наприкінці списку країн з розвиненою ядерною енергетикою.

Сьогодні значна частина чорнобильської зони є величезним радіоактивним звалищем. На цій території, забрудненій радіонук-лідами стронцію, цезію, плутонію, америцію та інших елементів, ще з 1986 року містяться сховище високоактивних радіоактивних відходів «Підлісний» (22 тисячі тонн), сховище середньо- та високоактивних радіоактивних відходів «ІІІ черга ЧАЕС» (88 тисяч тонн) і сховище низько- та середньоактивних радіоактивних відходів «Буряківка» (770 тисяч тонн), близько 1000 «могильників»-траншей (загалом майже 1 млн. 920 тисяч тонн). Близько 600 тисяч тонн високо- і середньоактивних радіоактивних відходів лежить під техногенним шаром на території об’єкта «Укриття». Численні звалища радіоактивних відходів в зоні знаходяться просто на поверхні. Радіоактивними є донні відкладення ставу- охолоджувача ЧАЕС. Але, звісно, найбільш небезпечні радіоактивні відходи об’єкта «Укриття» (близько мільйона тонн, з них понад 100 тисяч тонн — паливомісткі маси та інші високоактивні відходи).

— Без наукових прорахунків, серйозного наукового супроводу будь-яка справа, а надто державна програма такого значення, може зазнати фіаско.

— Про потужну концентрацію наукового потенціалу довкола цієї проблеми говорити рано. Досі немає науково обгрунтованої стратегії перетворення об’єкта «Укриття» в екологічно безпечну систему (і ніхто не знає, якою в кінцевому підсумку вона повинна бути). А вона можлива тільки на основі альтернативного аналізу сучасних і перспективних технологій. Треба створювати базу даних про традиційні і перспективні технології переробки, утилізації і поховання радіоактивних відходів. Не обійтися без їх класифікації та ідентифікації, визначення типів та обсягів, які потрібно закладати як у приповерхневі сховища (на термін до 300 років), так і в глибинне сховище — для довготермінового зберігання протягом десятків і сотень тисяч років.

— Спеціалісти кажуть, що досі у 30-кілометровій зоні не пробурено жодної свердловини, яка б витягла на світ Божий бодай шматочок породи з глибини 500—1000 метрів — для визначення придатності розміщення тут центрального геологічного сховища.

— Єдина свердловина зроблена в Коростенському плутоні (масиві кристалічних порід) — за 50 км від ЧАЕС. Розміщення сховища в цьому районі є, на перший погляд, нібито дешевшим варіантом: тут менший осадовий чохол, і для сховища достатньо 200—300-метрової глибини. Проте хто порахував додаткові витрати — приміром, з розвитку інфраструктури, яка вже є в чорнобильській зоні? До того ж, таким рішенням додамо ще одну зону відчуження: вже через 30—40 років сюди зможуть повертатися «відселенці». Навряд чи є логіка наражати їх на небезпеку, розміщуючи поруч величезне сховище радіоактивних відходів (хай і геологічного типу, але з розгалуженою інфраструктурою, необхідними транспортними артеріями).

— Багато розмов ведеться сьогодні довкола перетворення об’єкта «Укриття» в екологічно безпечну систему. 1997 року урядовою комісією затверджено відповідну стратегію, яка передбачає вилучення із нього всіх паливомістких мас, переведення їх у безпечний стан, розміщення в тимчасових сховищах, а потім — у геологічному сховищі. Але складається враження, що спеціалісти вагаються, як розв’язати хитросплетений вузол.

— У «саркофазі» знаходиться близько 100 тисяч тонн високоактивних, 200 тисяч тонн середньоактивних і близько мільйона тонн низькоактивних відходів. Крім того, на прилеглій території міститься 5 тисяч тонн високоактивних, 21 тисяча тонн середньоактивних і 600 тисяч тонн низькоактивних відходів. За прийнятою урядовою комісією стратегією вже 2010 року передбачається вилучення із об’єкта «Укриття» паливомістких мас та інших високоактивних відходів. Сподіваюся, здоровий глузд переможе, і ця ідея залишиться на рівні ідеї. Адже для вилучення із «саркофага» паливомістких мас знадобиться декілька мільйонів контейнерів! І хто їх виготовить? І скільки це коштуватиме? І скільки сховищ потрібно для їх розміщення? А найголов-ніше: скільки породимо нових ліквідаторів?

Нагадаю, що до обсягів радіоактивних речовин, які вже маємо, після 2010 року до нас повернуться з Росії близько 500 тонн осклованих високоактивних радіоактивних відходів — результат переробки відпрацьованого ядерного палива українських АЕС. Щоправда, це незначні обсяги — порівняно із сотнями тисяч тонн високо- та середньоактивних речовин об’єкта «Укриття».

Доцільність реалізації цієї стратегії (обраної, до речі, без будь-яких техніко-економічних обгрунтувань та аналізу альтернатив) дуже сумнівна з ряду причин: технологічної складності й необ- хідності розробки спеціальних технологій; великих «дозових витрат», пов’язаних із залученням численного персоналу до робіт в умовах радіаційного опромінення; тривалості виконання робіт; значних фінансових витрат; спорудження великої кількості тимчасових сховищ паливомістких мас і сховищ для інших радіоактивних відходів, що утворяться у процесі вилучення паливомістких мас.

— Кажуть, навіть із безвиході є вихід. Чи є альтернативні рішення по вилученню із «саркофага» паливних мас?

— Ще 1991 року запропоновано варіант «Моноліт»: об’єкт «Укриття», активність якого — 27 мегакюрі (а це вражаюча величина: 1 Ku=1 рентген/год., летальна доза — 100—200 рентген) — «замонолітити» на 100 років, поки радіоактивність зменшиться у 50—100 разів. А вже наступним поколінням, з їх новітніми технологіями, значно легше буде «залатати» цю проблему. Проте чи маємо ми моральне право перекладати на них відповідальність за відшкодування того, що накоїли?

Інша альтернативна стратегія перетворення об’єкта «Укриття» може бути реалізована найближчим часом, причому у більш стислі строки, за менші кошти і, найголовніше, з набагато меншими «дозовими витратами» порівняно з офіційно прийнятою стратегією. Йдеться про занурення об’єкта «Укриття» в кристалічні породи, що залягають під ним, на глибину до 1000 метрів. Відповідний проект, який, звісно, потребує детальних прорахунків, запропоновано спеціалістами інституту «Кривбаспроект» за участю науковців та інженерів ряду організацій, зокрема, й нашого центру. В Україні є технології і досвідчені професіонали для здійснення такого, на перший погляд фантастичного, але цілком реального способу перетворення об’єкта «Укриття» в екологічно безпечну систему. За попередніми розрахунками, його занурення на глибину 800—1000 метрів обійдеться в $2 млрд. Зрозуміло, потрібні всебічні й ретельні еколого-геологічні дослідження і детальне технологічне опрацювання проекту — для підтвердження придатності глибинного геологічного простору під об’єктом «Укриття» для реалізації проекту.

До речі, поряд із зануреним «саркофагом», який стане геологічним сховищем, можна з відносно невеликими витратами спорудити додаткове геологічне сховище для інших високоактивних і довгоіснуючих середньоактивних радіоактивних відходів (можливо, з перспективою його додаткового використання для розміщення «імпортованих» радіоактивних відходів: зберігання 1 кілограма високоактивних радіоактивних відходів коштує $2—10 тисяч). Хоча одразу зауважу: це викличе спротив широкої громадськості, яка не вірить байкам про мирний атом.

— Ви згадали про можливість продажу закордонним фірмам «місць» у ЦГС. Але для його будівництва потрібні значні капітальні вкладення. Який ви бачите із цього вихід?

— Я розумію, що висловив єретичну думку. Але вона може бути обгрунтована пропозицією про те, щоб передати зону вічного відчуження (близько 900 км2) у міжнародне управління. Наш вклад — територія, забруднена довгоіснуючими радіонуклідами (на строк понад 240 тисяч років), а також її кристалічний фундамент. Європейська співдружність могла б використовувати її для наукових і практичних цілей. Це може бути міжнародний радіоекологічний інститут, це може бути будівництво і використання геологічного могильника високоактивних відходів та відходів, що містять a- випромінювачі тощо. Утримання зони відчуження обходиться Україні у 5—10% річного бюджету. Наш уряд мріє позбавитися від цього головного болю. А для західних інвесторів ця пропозиція могла б бути принадною.

— Як використовується науковий потенціал, зокрема Національної академії наук України, у сфері ядерної енергетики, розв’язанні проблем поводження з радіоактивними відходами?

— На жаль, залишається практично незатребуваним. Усі суто наукові питання вирішуються на рівні міністерств і відомств. Навіть широкомасштабний проект SIP (Shelter Implementation Plan), який субсидується Європейським банком реконструкції і розвитку в розмірі $740 млн., практично не обговорювався широкими колами наукової громадськості. Цей проект, орієнтований на стабілізацію конструкцій та ядерну стабілізацію об’єкта «Укриття», грішить на невизначеність кінцевого результату. Стабілізація об’єкта «Укриття», безумовно, необхідна за будь-якої стратегії його перетворення. Проте закордонні спеціалісти, що працюють за проектом, і наше вітчизняне лобі (в основному, чиновники Мінпаливенерго — реципієнта західної допомоги) не дуже замислюються над тим, як далі реалізувати цю стратегію. Те ж саме можна сказати й про інший проект, який передбачає виведення Чорнобильської АЕС з експлуатації і фінансується Заходом у розмірі близько $200 млн.

Думаю, навряд чи хтось інший, окрім нас, турбуватиметься про екологічну безпеку майбутніх поколінь України. Для західних «донорів» важливіше дати роботу своїм фахівцям, забезпечити якомога більше робочих місць. А радіоактивні відходи — біль саме України.

А поки що справи такі. Міністерство з надзвичайних ситуацій, на яке покладена відповідальність за збереження і поховання радіоактивних відходів, ще не розпочало виконання Комплексної програми у частині, що стосується створення центрального геологічного сховища. Численні звернення Національної академії наук до Мінпаливенерго, Міністерства з надзвичайних ситуацій, Мінпромполітики з пропозиціями виконання фундаментальних робіт, зокрема, з перетворення об’єкта «Укриття», поводження з радіоактивними відходами, виведення ЧАЕС з експлуатації наштовхуються на стереотипну відповідь: немає коштів.

Джерело:

Наталія Веретенник «Дзеркало тижня» №48, 09 Грудень 2000
http://www.dt.ua/newspaper/articles/23183